Головна Аналітика Домашній арешт як гуманна альтернатива

Домашній арешт як гуманна альтернатива
П'ятниця, 12 жовтня 2012, 11:50

Після того, як 19 листопада 2012 набуде чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс, вітчизняне правосуддя прийме на озброєння реанімований інститут домашнього арешту - нововведення, яке було позитивно сприйнято практично всіма, в т. ч. і найбільш критично налаштованими експертами.

Добре забуте старе

Такий запобіжний захід, як домашній арешт, існувала у всьому світі споконвіку. Статут кримінального судочинства Російської імперії 1864 рекомендував використовувати його для тяжкохворих людей та годуючих матерів, однак на практиці він застосовувався, як правило, відносно високопоставлених або заможних персон. Цікаво, що Радянська влада не стала викидати його на смітник історії: в числі інших запобіжних заходів він був передбачений Кримінально-процесуальним кодексом (КПК) Української РСР 1922 р., як, втім, і аналогічними актами, прийнятими в ті роки рештою союзними республіками. Однак застосовувався домашній арешт настільки рідко, що вже до 50-х став анахронізмом, і КПК 1960 р. не включив його в перелік запобіжних заходів.

Домашній арешт як гуманна альтернативаА ось за межами СРСР домашній арешт використовувався і вдосконалювався. Так, у 1983 р. Верховний суд штату Нью-Мексико (США) вперше узаконив носіння натільних електронних засобів контролю як одне із зобов'язань, що накладаються на осіб, яким в якості запобіжного заходу обрано домашній арешт. В даний час така система моніторингу використовується в 49 штатах США і ще в більш ніж 60 країнах. За приблизними підрахунками, електронні браслети носять близько 200 тис. чоловік, що перебувають у статусі підозрюваних, обвинувачених або засуджених.

Після розвалу Союзу домашній арешт відродився у багатьох його колишніх республіках. Перша спроба ввести його в Україні була зроблена в 2001 р. Тоді депутати більшістю голосів ухвалили відповідні поправки до КПК, однак тодішній Президент Л. Кучма наклав вето на цей документ. Його аргументація здавалася цілком переконливою: як не крути, а домашній арешт - це один із способів обмеження прав і свобод людини, а Конституція не дозволяє приймати нові закони, які звужують їх. Однак через десятиліття всі гілки влади погодилися, що домашній арешт таки потрібен як проміжний варіант між в'язницею і свободою.

"Золота середина"

Визначення домашнього арешту викладено в ст. 181 нового КПК. Він полягає в забороні підозрюваному або обвинуваченому залишати своє житло цілодобово або в певний час доби. З цього випливає, що людині необов'язково безвилазно сидіти в чотирьох стінах: він може ходити і на роботу, і в магазин, а в будинку знаходитися, скажімо, в самий криміногенний час з вечора до ранку. Детально режим арешту повинен бути прописаний визначенням слідчого судді, в компетенції якого - санкціонувати застосування як домашнього арешту, так і всіх інших передбачених кодексом запобіжних заходів.

Цікавий момент: ч. 2 ст. 181 КПК визначено, що домашній арешт може застосовуватися і до осіб, підозрюваних у скоєнні злочинів, за які передбачено позбавлення волі. Причому ніяких обмежень не вказано, з чого випливає, що в цю категорію потрапляють і люди, яким "світить" довічне ув'язнення. Проте не варто побоюватися, що це торкнеться закоренілих злочинців, оскільки в кожному конкретному випадку суд буде приймати рішення, виходячи з конкретних обставин справи.

У повсякденній практиці суддям доводиться розглядати сотні справ з досить спірною кваліфікацією, коли досить важко визначити різницю між злісним хуліганством і нанесенням тілесних ушкоджень на ґрунті неприязних відносин, між грабунком чужого майна і самоуправством при поверненні свого і т. п. Навіть діяння, що призвело до загибелі людини, можна кваліфікувати за чотирма різними статтями Кримінального кодексу: як умисне вбивство; як вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, викликаного протиправною поведінкою потерпілого (за що покарання на порядок м'якше); як вбивство при перевищенні меж необхідної оборони і, нарешті, як уявну оборону. Причому буває так, що підсудний чисто по-людськи викликає більше симпатій, ніж його жертва. Саме в таких ситуаціях домашній арешт може стати тією "золотою серединою", коли посадити у в'язницю буде занадто жорстоко по відношенню до обвинуваченого, а залишити на волі - надто жорстоко по відношенню до потерпілого.

Відправляючи людину під домашній арешт, суддя зобов'язаний керуватися ст. 178 КПК, в якій детально перераховані обставини, що враховуються при обранні запобіжного заходу. Це не тільки вагомість доказів або тяжкість терміну, що загрожує обвинуваченому, але і наявність у нього постійного місця проживання та роботи, міцність соціальних зв'язків, а також його репутація. Наприклад, було б нелогічно садити під домашній арешт зловмисника, у якого і дому-то немає, або застосовувати його до обвинуваченого в злочинах, пов'язаних з насильством по відношенню до домашніх. Зате людині з хорошою репутацією, який нашкодив на ґрунті ревнощів або помсти, можна таким чином дати шанс уникнути в'язниці.

Свою думку про можливі масштабах застосування домашнього арешту висловив начальник Головного слідчого управління МВС Василь Фаринник. Згідно з наведеною ним статистикою, в 2011 р. було заарештовано 35 тис. осіб. З них тільки 27 тис. вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини, за які передбачено понад 5 років позбавлення волі. Інші 8 тис. вчинили злочини середньої і меншої тяжкості, однак були посаджені у в'язницю, оскільки перешкоджали розслідуванню шляхом неявки в суд і слідство або чинили тиск на потерпілих і свідків. В. Фаринник вважає, що саме домашній арешт покликаний вирішити проблему нейтралізації подібної протиправної поведінки представників означеного контингенту, а заодно і розвантажити переповнені слідчі ізолятори.

Таким чином, практики орієнтуються на щорічний показник 8 тис. чоловік. У порівнянні з нашими найближчими сусідами він здається завищеним. Так, у 100-мільйонній Росії домашнього арешту піддається лише близько 100 осіб на рік. Зате в десятимільйонній Білорусі - близько 500. І якщо Україна буде випереджати останню в таких же пропорціях, як та випереджає РФ, цифра 8 тис. зовсім не здасться фантастичною. Нагадаємо, що станом на 1 липня 2012 р. в СІЗО нашої країни містилося 33 тис. осіб, а всього в місцях з позбавлення волі - 152 тис.

На техніку сподівайся

Саме, напевно, цікаве питання, що відноситься до теми домашнього арешту, - яким чином буде здійснюватися контроль його виконання. Ст. 181 КПК передбачено, що цим будуть займатися співробітники внутрішніх справ, яким надано право бути в житлі домашнього арештанта, а крім того, використовувати електронні засоби контролю (ЕЗК).

Застосуванню останніх присвячена ст.195 КПК. Згідно з її положеннями, прилад, який дозволяє відстежувати і фіксувати місцезнаходження людини, закріплюється на його тілі. Він повинен бути захищений від самостійного зняття і буде негайно сигналізувати про спроби зробити щось подібне, але не повинен завдавати значні незручності при носінні, а тим більше представляти небезпеку для життя і здоров'я носія.

ЕЗК застосовуються в порядку, встановленому МВС, яке вже розробило і направило до Мін'юсту проект відповідного положення. З його тексту випливає, що електронний прилад, виготовлений у вигляді браслета, називається персональним трекером. Він буде подавати сигнал на стаціонарний контрольний пристрій, що знаходиться в житлі домашнього арештанта, а воно, у свою чергу, буде цілодобово передавати дані на сервер моніторингу в будівлі місцевого органу внутрішніх справ. Через нього ж буде здійснюватися голосовий зв'язок людини з черговим працівником міліції. Якщо арештантові потрібно буде, скажімо, піти на город, він може взяти з собою переносний ретранслятор, який розширює зону прийому з 100 до 500 м. Якщо ж обвинуваченому буде дозволено ходити на роботу і вільно пересуватися в денний час, він повинен буде брати з собою мобільний контрольний пристрій, що дозволяє відстежувати його місцезнаходження за допомогою глобальних навігаційних супутникових систем GPS / ГЛОНАСС.

Фахівці МВС розповіли, що пропонований до експлуатації електронний браслет дуже легкий і зручний в обігу. Його можна одягати хоч на зап'ясті, хоч на щиколотку - перші 5 хвилин відчуваєш, а потім забуваєш. Про вартість такого приладу, так само як і всієї системи, говорити поки рано. Відомо тільки, що в Україні така техніка не виробляється, і закуповувати її, можливо, доведеться в Росії, Білорусі чи Великобританії. Задоволення, звичайно, не з дешевих, проте ініціатори нововведення впевнені, що воно окупиться за рахунок коштів, зекономлених на утриманні арештантів у слідчих ізоляторах.

Яка саме служба МВС буде виконувати роль уповноваженого підрозділу по забезпеченню електронного контролю за місцезнаходженням підозрюваних або обвинувачених, в керівництві відомства ще не визначилися. Цілком імовірно, що до справи підключать Державну службу охорони, яка вже володіє густою мережею централізованих пультів спостереження, обладнаних технікою дротової і бездротової сигналізації.

Однак не варто забувати, що електронна система відстеження - важлива, але далеко не єдина складова інституту домашнього арешту. За великим рахунком, він може функціонувати і без неї, бо для контролю за дотриманням накладених судом обмежень можна використовувати і традиційні методи - раптові візити додому до арештанта і перевірочні дзвінки на їх домашні телефони. Саме таким чином в даний час здійснюється контроль за контингентом із 15 тис. осіб, на яких після звільнення з місць позбавлення волі був накладений адміністративний нагляд.

За матеріалами:
Судово-юридична газета (http://sug.kiev.ua/)
 Автор: Юрій Котнюк