№ 2- 63/2010 рік

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2010 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

при секретарі Ткаченко Л.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 і ОСОБА_3, третя особа Дніпропетровська міська рада про встановлення порядку користування земельною ділянкою, усунення перешкод в користуванні та стягнення моральної шкоди і за зустрічним позовом ОСОБА_2 і ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні власністю та відшкодування матеріальної і моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_4 04 січня 2005 року звернулася до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про встановлення порядку користування земельною ділянкою, усунення перешкод в користуванні та стягнення моральної шкоди, до неї було заявлено зустрічні позовні вимоги про усунення перешкод в користуванні власністю та відшкодування моральної шкоди. Позовні вимоги сторін були об’єднані в одне провадження для їх спільного розгляду. Справа прийнята до провадження, спір по суті не вирішено. Через смерть ОСОБА_4 її ухвалою суду виключено з числа відповідачів, позивачем залучено ОСОБА_1

Позивач за первісним позовом в своєму позові та в ході судового засідання посилався на те, що має у власності ? частину домоволодіння за адресою м. Дніпропетровськ, узвіз Севастопольський, 5, власником другої частини будинку є відповідач. З приводу користування спільною земельною ділянкою постійно виникають сварки, в добровільному порядку спір не вирішено. Неналежна поведінка відповідачів викликає його обурення, завдає матеріальної і моральної шкоди. Просив встановити порядок користування спірною земельною ділянкою, усунути для нього перешкоди в користуванні його частиною ділянки та стягнути моральну шкоду, задовольнивши позов в повному обсязі. Зустрічні вимоги не визнав, вважає їх безпідставними і просив в їх задоволенні відмовити повному обсязі.

Притягнутий до участі в справі правонаступник померлої позивачки ОСОБА_1 повністю підтримав вказані позовні вимоги, інших своїх вимог не заявив, просив їх позов задовольнити в повному обсязі.

Відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в судовому засіданні позовні вимоги не визнали, посилаючись на те, що сам позивач ОСОБА_1 перешкоджає їм користуватися вказаною земельною ділянкою, звів незаконного паркан, відключив їм водопостачання, завдав матеріальної і моральної шкоди. Вважають такі дії відповідача незаконними і просили задовольнити їх зустрічний позов та усунути для них перешкодив користування власністю та спірною земельною ділянкою і стягнути з ОСОБА_1 матеріальну і моральну шкоду, задовольнивши їх позов в повному обсязі. Все ними зроблено згідно вимог закону. Ніяких інших зобов’язань відносно позивача на себе не брали і не беруть, нічиїх прав не порушували і шкоди не завдавали. Вважають позовні вимоги ОСОБА_1 безпідставними і просили в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

Вислухавши пояснення позивача і відповідачів, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги сторін не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст.10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 09 грудня 1983 року ОСОБА_4 належало 1/2 частина домоволодіння з відповідною частино господарчих та побутових будівель і споруд, розташованих на земельній ділянці, що знаходиться в м. Дніпропетровську по узвозу Севастопольському, 5; ОСОБА_4 16 червня 2007 року і спадщину стосовно вказаної частки будинку прийняв ОСОБА_1, про що йому видане свідоцтво про право на спадщину за законом від 03 травня 2008 року. Відповідачам ОСОБА_3 належить на праві власності інша частина – 1/2 частка - домоволодіння з відповідною частино господарчих та побутових будівель і споруд, розташованих на цій же земельній ділянці, що знаходиться в м. Дніпропетровську по узвозу Севастопольському, 5. Право власності на вказане домоволодіння було у встановленому законом порядку зареєстровано в КП ДМБТІ Дніпропетровської обласної ради. Право власності на земельну ділянку не оформлялося.

В зв’язку з конфліктами стосовно порядку користування вказаною земельною ділянкою, фактичним розподілом її, стало питання про приватизацію своїх часток земельної ділянки, але сторони не можуть дійти згоди стосовно самого порядку користування спільної земельною ділянкою, оскільки не визначено конкретно межі і конфігурації цієї спірної ділянки землі по вказаній адресі, є спір. З питанням визначення порядку користування та конкретної конфігурації і меж земельної ділянки стосовно вказаних землекористувачів за вказаною адресою власники звернулися до суду і рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 грудня 1980 року цей порядок користування спірною земельною ділянкою було визначено з урахуванням часток власності: по долям власності домоволодіння з урахуванням сталого порядку користування. Спір до кінця вирішено не було і сторони звернулися до Жовтневої районної ради з питанням про вирішення. Рішенням № 131 ХV сесії ХХIV Жовтневої районної в м. Дніпропетровську ради від 28 квітня 2004 року «Про вирішення спору з питань суміжного землекористування» сесія погодилась з висновками комісії з питань розгляду земельних спорів та рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 грудня 1980 року,зобов’язала сторони додержуватися правил добросусідства згідно ст. 17 Земельного Кодексу України. Погодившись з рішенням суду та сесії районної ради, сторони їх не оскаржували, але вирішити спірне питання сторони в добровільному порядку не можуть, тому вони звернулися з позовами до суду.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…»

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд вважає позовні вимоги сторін безпідставними і необґрунтованими, виходячи з наступного.

Згiдно ст. 61 ЦПК України обставини, визнанi сторонами та iншими особами, якi беруть участь у справi, не пiдлягають доказуванню. Обставини, визнанi судом загальновiдомими, не потребують доказування. Обставини, встановленi судовим рiшення у цивiльнiй, господарськiй або адмiнiстративнiй справi, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді iнших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено цi обставини. Вирок у кримiнальнiй справi, що набрав законної сили, або постанова суду в справі про адмiнiстративне правопорушення обов'язковi для суду, що розглядає справу про цивiльно-правовi наслiдки дiй особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду з питань, чи мали місце ці дії та чи вчиненi вони цiєю особою.

Таким чином, рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська області від 30 грудня 1980 року встановлено факт визначення порядку користування спірною земельною ділянкою, визначено її межі та конфігурацію, місця загального користування та інш. Це рішення набрало законної сили, а тому є достатньо підстав для звільнення сторін від доказування позовів в частині питань порядок користування спірною земельною ділянкою. Вказане рішення знайшло своє відображення і в рішенні № 131 ХV сесії ХХIV Жовтневої районної в м. Дніпропетровську ради від 28 квітня 2004 року «Про вирішення спору з питань суміжного землекористування» - сесія погодилась з висновками комісії з питань розгляду земельних спорів та рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 грудня 1980 року, зобов’язала сторони додержуватися правил добросусідства згідно ст. 17 Земельного Кодексу України. Сторони погодилися і з рішенням суду, і з рішенням районної сесії, не оскаржували їх. Тобто спір з питання визначення порядку користування земельною ділянкою вирішено. При таких обставинах суд вважає, що позивачами по обох позовах не було доведено, та не надано жодних доказів, які б свідчили про те, що порядок користування земельною ділянкою не визначено. Сторонами також не надано суду підтвердження і тих обставин, їм чиняться якісь перешкоди в користуванні земельною ділянкою чи власністю.

У відповідності до ст. 90 ЗК України 1. Власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно господарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. 2. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Згідно із ст. 152 ЗК України 1. Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. 2. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. 3. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

В силу ст. 376 ЦК України 1. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. 2. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. 3. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. 4. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Згідно із ст. 212 ЗК України 1. Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. 2. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. 3. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 120 ЗК України при переході права власності на будівлю або споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі або споруди, якщо інакше не передбачене у договорі відчуження будівлі і споруди.

В п. 21 постанови № 7 Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року вказано наступне: виходячи з того, що порядок користування спільною земельною ділянкою, у тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, суд відповідно до ст. 88 ЗК України бере до уваги цю угоду при вирішені спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або на жилий будинок і для яких зазначена угода також є обов’язковою.

Дана угода не ущемляє законні права сторін, не позбавляє їх можливості належно користуватися своєю частиною будинку, не суперечить архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам та єдиним можливим варіантом визначення порядку користування земельною ділянкою з урахуванням власності сторін та сталого порядку користування своїми земельними ділянками.

Судом встановлено, що між співвласниками домоволодіння тривалий час був встановлений сталий порядок користування земельними ділянками, власники домовилися саме про існуючий порядок користування земельними ділянками.

Згідно з ч. 7 ст. 41 Конституції України використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію й природні якості землі. Тому якщо власник або співвласник будинку зведенням будівель і споруд погіршує права решти учасників спільної власності чи інших осіб, у тому числі погіршує для них екологічну ситуацію, то вони відповідно до ст. ст. 55, 124 Основного Закону та інших актів законодавства мають право заявляти в суді вимоги до знесення цих будівель і споруд (незалежно від того, зводились вони з відповідного дозволу чи без нього) або усунення допущених порушень іншим шляхом.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об’єктивні підстави вважати, що позовні вимоги сторін не підлягають задоволенню, а ні повністю, а ні частково.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Суд приймає до уваги також і ті обставини, що позов було заявлено ОСОБА_4, що померла 16 червня 2007 року, її правонаступник ОСОБА_1 свої позовні вимоги не заявив і доказів на підтвердження цього не надав (тобто в справі є лише позов померлої ОСОБА_4

Згідно ч. 1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. ст. 27, 46 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що позивач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 137 ЦПК, міг би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі цього зроблено не було.

Суду не надано доказів того, що неправомірними, злочинними діями позивача чи відповідачів, пов’язаними з використанням своїх прав та повноважень сторонам було завдано ушкодження здоров’я, майнової шкоди та прямих збитків, які знаходяться в безпосередньому причинно-слідчому зв’язку зі вказаними діями сторін і підлягають відшкодуванню за рахунок винної особи.

Відповідно до вимог ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Неправомірних дій відповідачів не було, їх діями (відповідачів), пов’язаними з виконанням умов договорів, позивачу не було завдано майнової шкоди, яка знаходяться в безпосередньому причинному зв’язку зі вказаними діями сторін.

Статтею 1166 ЦК України встановлено право особи на відшкодування у повному обсязі майнової шкоди, завданої неправомірними діями особистому немайновому праву. Цією ж статтею на особу, яка завдала шкоди покладено обов'язок відшкодувати її у повному обсязі.

Але в судовому засіданні не знайшли свого об’єктивного підтвердження неправомірні дії відповідача стосовно позивача та завдання цими діями шкоди правам позивача, а тому на відповідача не може бути покладено обов'язок відшкодувати її у повному обсязі.

Ст. 1167 ЦК України містить підстави відповідальності за завдану моральну шкоду: моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті; моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

В позовній заяві та під час судового розгляду сторонами не було надано належних доказів наявності моральної шкоди та підтвердження факту заподіяння позивачу відповідачем моральних страждань, він не довів вину відповідача, не надав доказів причинно-наслідкового зв’язку між діями (винними, а не будь-якими) третіх осіб, відповідача та начебто завданою шкодою.

Для відшкодування моральної шкоди за правилами ст. 1166 та 1167 ЦК України необхідно довести такі факти: неправомірність поведінки особи, наявність шкоди, наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, наявність вини завдавача шкоди. Таким чином лише наявність всіх вищезазначених умов є підставою для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди. Суд приймає до уваги ті обставини, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (п. 5 постанови № 4 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).

Наявність моральної шкоди доводиться потерпілим, який в позовній заяві має зазначити, які моральні страждання та у зв'язку з чим він поніс і чим обґрунтовується розмір компенсації.

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивач заперечує будь-які домовленості і зобов’язання стосовно відповідачів по завданню шкоди, проведенню водоводу, предмету спору, а відповідачі цього не довели, твердження відповідачів про наявність будь-яких інших зобов’язань, не обізнаність, оману та ін. є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги позицію сторін стосовно наполягання на позовних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об’єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про встановлення порядку користування земельною ділянкою, усунення перешкод в користуванні та стягнення моральної шкоди відмовити, а також ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в задоволенні позову до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні власністю та відшкодування матеріальної і моральної шкоди відмовити.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про встановлення порядку користування земельною ділянкою, усунення перешкод в користуванні та стягнення моральної шкоди та про усунення перешкод в користуванні власністю та відшкодування матеріальної і моральної шкоди в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону, а тому в їх задоволенні слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 8, 19, 41, 55, 124 Конституції України, ст. ст. 22, 23, 1166, 1167 ЦК України, ст. ст. 10, 11, 57, 58, 60, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про встановлення порядку користування земельною ділянкою, усунення перешкод в користуванні та стягнення моральної шкоди відмовити.

ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в задоволенні позову до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні власністю та відшкодування матеріальної і моральної шкоди відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.