Настання страхового випадку не є підставою для припинення виконання умов кредитного договору

У недалекому "докризовому" минулому майже кожний транспортний засіб купувався за кредитні кошти фінансових установ. Однією з підстав виникнення права позичальника на отримання зазначеного вище кредиту було обов'язкове укладення договору страхування автомобіля від ризиків втрати, пошкодження, крадіжки, протиправних дій третіх осіб, дорожньо-транспортних пригод (повне КАСКО) на суму 100% від загальної його вартості. Вигодонабувачем за цим договором страхування вказувалася фінансова установа.

Зі свого боку, деякі позичальники вважають, що в разі настання страхового випадку, а саме - викрадення автомобіля і, як наслідок, виникнення обов'язку сплати страховою компанією вигодонабувачу 100% від загальної його вартості, така виплата буде достатньою підставою для припинення внесення ними щомісячних платежів по кредитному договору.

Проте, проаналізувавши судову практику в аналогічних справах за допомогою Єдиного державного реєстру судових рішень (див.: reyestr.court.gov.ua), зазначу, що таке твердження є помилковим. Для прикладу пропоную розглянути справу, яка була предметом розгляду в усіх судових інстанціях, у тому числі Верховному Суді України (ВСУ).

Так, у жовтні 2006 року ВАТ "У" (Банк) звернулося до суду з позовом до Особи_6, Особи_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором, укладеним 3 листопада 2004 між Банком та Особою_6 для придбання автомобіля. У той же день (3 листопада 2004 року) для забезпечення зобов'язань за кредитним договором між Банком та Особою_7 укладений договір поруки, за яким поручитель повинен відповідати перед Банком в тому ж обсязі, що й позичальник. Свої зобов'язання за кредитним договором Особа_6 своєчасно не виконав, у зв'язку з чим станом на 11 жовтня 2006 року по кредитному договору виникла заборгованість.

У квітні 2008 року Особа_6 звернулася до суду із зустрічним позовом до Банку, посилаючись на те, що придбаний за кредитним договором автомобіль був переданий Банку в заставу за відповідним договором від 3 листопада 2004 року. Згідно з умовами кредитного договору та договору застави, Банк забезпечує свої вимоги щодо повернення кредиту, виплати відсотків і штрафних санкцій за рахунок автомобіля (!). На виконання вимог договору застави між Особою_6 і ЗАТ "СК" Н "(Страховик) також (3 листопада 2004 року) укладено договір страхування заставленого майна на користь Банку.

29 грудня 2004 настав страховий випадок - викрадений автомобіль, внаслідок чого Особа_6 і працівники банку передали Страховику необхідні документи для виплати страхового відшкодування Банку як вигодонабувачу. Тобто заборгованість за кредитним договором повинна бути покрита за рахунок страхового відшкодування (!). Після збільшення позовних вимог позивач просив стягнути з Банку на його користь шкоду, заподіяну бездіяльністю Банку з отримання страхового відшкодування та виплати йому різницю між страховим відшкодуванням і боргом за кредитним договором, а також моральну шкоду, заподіяну бездіяльністю Банку щодо стягнення страхового відшкодування з Страховика.

У травні 2008 року Особа_7 звернулася із зустрічним позовом до Банку, посилаючись на обставини, аналогічні викладеним у зустрічному позові Особи_6, який вважає, що належним відповідачем за первісним позовом повинен бути Страховик. Крім того, заявник просив застосувати терміни спеціальної позовної давності до вимог Банку про стягнення пені, а також, після збільшення позовних вимог, стягнути з Банку на його користь моральну шкоду.

Рішенням Кіровського районного суду м. Донецька від 13 червня 2008 року спочатку позов було задоволено, у задоволенні зустрічних позовів відмовлено. Стягнуто солідарно з Особи_6 і Особи_7 на користь Банку заборгованість за кредитним договором.

Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 17 лютого 2009 року, з урахуванням додаткового рішення цієї інстанції від 14 квітня 2009 року, рішення суду першої інстанції, крім суми пені, залишено без змін.

За результатами розгляду касаційної скарги Особи_6 і Особи_7 ВСУ виніс ухвалу від 15 вересня 2010 року у справі № 6-9419св09, яким відхилив касаційну скаргу і залишив без змін рішення попередніх судових інстанцій з огляду на таке.

За загальними правилами статей 526, 546 Цивільного кодексу України (ЦК) зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до статей 572, 592 ЦК кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, у разі втрати предмета застави за обставин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави.

Стаття 1050, 1052 ЦК встановлено наслідки порушення позичальником умов договору позики, які застосовуються і до правовідносин за кредитним договором. Так, якщо позичальник вчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. У разі невиконання позичальником обов'язків, встановлених договором позики щодо забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов'язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати відсотків за договором.

Судом встановлено, що за умовами кредитного договору Банк має право вимагати від позичальника дострокового виконання зобов'язання з повернення кредиту, сплати нарахованих відсотків, якщо позичальник не вніс черговий мінімальний платіж в строк, визначений цим договором.

Враховуючи те, що 29 грудня 2004 року автомобіль був викрадений, Банк 31 грудня 2004 звернувся до Страховика з заявою про відшкодування йому як вигодонабувачу страхової суми. 10 травня 2005 Страховиком прийнято рішення про відмову у виплаті страхового відшкодування на тій підставі, що автомобіль не був обладнаний пристроєм проти викрадення. З претензіями з погашення заборгованості за кредитним договором та договором поручительства Банк звернувся до відповідачів 27 і 28 вересня 2006 року відповідно.

Враховуючи зазначені вимоги норм матеріального права та встановлені у справі обставини, суди прийшли до правильного висновку про те, що Особа_6 і Особа_7 відповідають перед Банком як солідарні боржники в силу вимог закону та договору поруки. Втрата предмета застави, щодо якого Страховиком прийнято рішення про відмову у виплаті страхового відшкодування, не є підставою (!) для звільнення від відповідальності Особи_6 і Особи_7 за порушення виконання зобов'язань за кредитним договором.

Ще одним прикладом є рішення Кіровського міського суду Донецької області від 27 вересня 2010 року у справі № 2-1179/10. Суть даної справи аналогічна викладеній вище практиці ВСУ, за винятком того, що страхове відшкодування було отримано Банком несвоєчасно. Внаслідок цього, враховуючи умови кредитного договору, Банк в першу чергу зарахував ці суми на погашення прострочених відсотків, простроченої заборгованості, поточних відсотків, поточної заборгованості, після чого у відповідачів все ще залишилася заборгованість.

Під час розгляду даної справи судом було встановлено, що у зв'язку з втратою предмета застави - викраденням автомобіля в грудні 2006 року - предметом застави стало право вимоги до Страховика. Банк реалізував його 14 лютого 2007 року, пред'явивши вимогу про виплату страхового відшкодування, яке становить розмір заборгованості за кредитним договором станом на лютий 2007 року. Отримавши двома платежами суму відшкодування, Банк зарахував її на погашення основного боргу та відсотків у черговості відповідно до умов договору. У зв'язку з тим що з березня 2007 року відповідач (Особа_3) не виконував свої зобов'язання за договором, ці суми не покрили в повному обсязі його зобов'язання за кредитним договором, що спричинило за собою нарахування відсотків на залишок по кредиту.

При цьому слід зазначити, що пред'явлення Банком вимоги до Страховика про виплату страхового відшкодування було його правом, а не обов'язком, і настання страхового випадку не звільняло відповідача від виконання обов'язків по кредитному договору (!).

Оскільки суми страхового відшкодування виявилося недостатньо для задоволення вимог Банку, останній відповідно до умов кредитного договору та частиною 2 статті 1050 ЦК має право на дострокове стягнення заборгованості за кредитом з відповідачів - боржника (Особи_3) і поручителя (Особи_4) солідарно.

Наведений в даній статті правовий висновок також підтверджується іншою судовою практикою, наприклад: ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 30 вересня 2008 року у справі № 22-7516/08;

рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 25 листопада 2010 року у справі № 2-3885-1/10;

ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 26 січня 2011 року по справі № 22-171/11 та ін.

Сподіваюся, наведена інформація застереже позичальників і / або поручителів за кредитними договорами з фінансовими установами від застосування описаної в даній статті схеми, оскільки вона не гарантує іншого результату, крім додаткових і немалих витрат.

За матеріалами: Роман ДІДЕНКО | Юридична практика | http://www.yurpractika.com/