Початок кризового періоду в економіці Україні породив хвилю масового оспорювання боржниками банків укладених раніше договорів, виконувати які стало їм не під силу.

Виходячи з практичного досвіду, можна відзначити дві основні причини виникнення конфліктів між учасниками банківських правовідносин: форс-мажори в бізнесі позичальників і зміна банками умов договорів за вже виданими кредитами, в тому числі підвищення ставок та інших тарифів.

Наслідком зазначених подій стали численні і тривалі судові тяжби, які заподіяли значних збитків, як для банків, так і для позичальників.

Примітно, що весь цей час не існувало єдиної судової практики з розгляду цієї категорії справ, що нерідко призводило до протилежного застосування судами одних і тих самих норм права.

Сформована ситуація вимагала негайного втручання Верховного Суду України, який виклав свою позицію в Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин.

Зокрема, вказаним документом було поставлено крапку в суперечках про правомірність видачі банками резидентам України кредитів в іноземній валюті без отримання окремої індивідуальної ліцензії. На цьому закінчився величезний етап у судовій практиці визнання кредитних договорів в іноземній валюті недійсними. Хоча, звичайно, з кожного правила бувають винятки, яскравим прикладом якого стало гучне визначення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних рішень у справі проти ОТП Банку. Надалі постановою Верховного Суду України від 21.03.2011 року зазначену ухвалу було скасовано і справу надіслано на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Виробленню єдиної судової практики сприяли також зазначені Узагальнення у спорах, що стосуються оспорювання договору поручительства, укладених одним з подружжя, у зв'язку з відсутністю письмової згоди другого з подружжя на їх укладення. Тривалий час цим способом успішно користувалися недобросовісні поручителі, ухиляючись таким чином від відповідальності внаслідок визнання договорів поруки недійсними. Верховний Суд України чітко вказав, що правила статті 65 СК, що стосуються необхідності письмової згоди другого з подружжя на укладення договорів, які потребують нотаріального посвідчення та / або державної реєстрації, а також стосовно цінного майна, поширюються виключно на договори щодо розпорядження спільним майном подружжя. Договір поруки не є договором розпорядження майном і не створює обов'язків для будь-яких інших осіб, крім самого поручителя, тому норми статті 65 СК до нього не застосовуються.

Аналогічна позиція викладена щодо нерозповсюдження статті 65 СК на кредитний договір, оскільки він спрямований на отримання у власність грошових коштів і не створює обов'язків для другого з подружжя, а тільки для самого позичальника (ч. 1 ст. 1054 ЦК).

Якщо з позицією щодо договору поруки можна погодитися, то стосовно кредитного договору позиція ВСУ здається досить спірною, враховуючи, що погашення заборгованості по ньому здійснюється подружнім-позичальником за рахунок загальних спільних коштів сім'ї і в будь-якому випадку відбивається на другому з подружжя. Крім того, грошові кошти, отримані в кредит позичальником, які перебувають у шлюбі, стають спільною сумісною власністю подружжя відповідно до статті 60 СК, як і придбане за кредитні гроші майно. При цьому при розділі спільного сумісного майна судом повинні враховуватися борги подружжя, що виникли в інтересах сім'ї (це позиція самого Верховного Суду, викладена в п. 24 постанови Пленуму «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного сумісного майна подружжя»).

Не менш актуальним стало питання про припинення поруки внаслідок збільшення процентної ставки за кредитним договором без згоди поручителя. Поручителі масово оскаржували в судовому порядку договори поруки на підставі статті 559 ЦК, посилаючись при цьому на відсутність їхньої письмової згоди на збільшення процентної ставки за кредитним договором. Підсумком в даній категорії справ став висновок про те, що судам необхідно в кожному окремому випадку вивчати умови конкретного договору поруки. У разі наявності в ньому положень про поширення поручительства на зобов'язання боржника за кредитним договором і всім додатковими угодами до нього, які можуть бути укладені в майбутньому, правових підстав для припинення поруки немає, оскільки поручитель добровільно погодився на таку умову договору і його відповідальність поширюється, у тому числі на зобов'язання боржника за збільшеною відсотковою ставкою.

Згадані Узагальнення, які досить детально регулюють зазначені вище, а також інші спірні моменти, «перекрили кисень» недобросовісним банківським боржникам, які на даний момент фактично позбавлені дотеперішніх способів ухилення від виконання договірних зобов'язань. Хоча, знов-таки не варто забувати про можливі винятки, від яких в сьогоднішніх реаліях ніхто не застрахований!

Про альтернативу судовим позовам

Таким чином, мало не єдиним способом вирішення виниклих проблем у взаєминах з банками на сьогодні стало проведення переговорів з метою мирного врегулювання виниклого конфлікту. Слід зазначити, що вказаний шлях, на наш погляд, є найбільш прийнятним для обох сторін правовідносин, оскільки значно скорочує тимчасові, а також грошові витрати в порівнянні з судовими позовами, які до того ж не закінчуються винесенням рішення, а мають на увазі не менш тривалу і тяжку процедуру виконавчого провадження. Крім того, такі переговори можуть принести позитивні результати, взаємовигідні для всіх учасників. Як варіант, це може бути надання банком позичальнику відстрочки або розстрочки платежів по кредитному договору. Зокрема, боржникові може бути надано право вносити якийсь час тільки відсотки по кредиту, не нараховуючи при цьому штрафних санкцій, або може бути збільшений термін погашення кредиту або ж взагалі надані так звані «кредитні канікули», що означають фактично «заморожування» всіх платежів.

Не менш інтригуючим є варіант реструктуризації заборгованості, при якій продовжується загальний термін погашення кредиту, за рахунок чого зменшується розмір щомісячних внесків. Крім того, може бути змінений графік погашення заборгованості за договором, наприклад, з щомісячних виплат - на поквартальні і т. д.

Слід зазначити, що боржникам не варто недооцінювати зазначений спосіб врегулювання проблем, оскільки в більшості випадків в цьому зацікавлені самі банки, особливо з огляду на проблемну ситуацію з реалізацією заставного майна, існуючу протягом останнього часу. Іншими словами - банкам доцільніше піти боржникам на певні поступки, одержавши при цьому повернення якщо не всієї, то здебільшого запозичених коштів, ніж розраховувати на «примарну» перспективу задоволення своїх вимог за рахунок реалізації колись у майбутньому закладеного майна.

Які сюрпризи чекають банки та їх клієнтів?

8 липня 2011 Верховна Рада Україна прийняла Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами і споживачами фінансових послуг». Закон вступить в силу після його опублікування, але на даний момент вже доступний для ознайомлення проект зазначеного Закону, підготовлений до другого читання, який був схвалений Верховною Радою і прийнятий в цілому.

Законом вносяться зміни в ряд законодавчих актів України, в тому числі в ЦК. Зокрема, ст. 1056-1 ЦК пропонується викласти в новій редакції, згідно з якою процентна ставка по кредиту може бути фіксованою або змінною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. При цьому фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього терміну дії кредитного договору і не може бути збільшена банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною. Однак у випадку зазначення в кредитному договорі змінної відсоткової ставки кредитор самостійно, з визначеної в кредитному договорі періодичністю, матиме право збільшувати і зменшувати обов'язкову процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановленими кредитним договором, письмово повідомивши про це позичальнику, поручителю та іншим зобов'язаним за договором особам, не пізніше ніж за 15 календарних днів до дати, з якої буде застосовуватися нова ставка. У кредитному договорі має бути встановлений порядок розрахунку змінної процентної ставки із застосуванням узгодженого сторонами індексу. При цьому у разі застосування змінюваної процентної ставки в кредитному договорі повинен визначатися максимальний розмір її збільшення.

Крім того, зазначеним Законом внесено суттєві зміни до чинного ЖК, закони «Про банки і банківську діяльність» та «Про іпотеку». Законом передбачено право банку самостійно приймати рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Таке рішення є підставою для вимоги від боржника виселення його і всіх жителів заставленого житлового приміщення протягом одного місяця з дня пред'явлення відповідної вимоги. Однак наслідки відмови боржника виселитися в зазначений термін законом не передбачені, тому найімовірніше в такому випадку примусове виселення здійснюватиметься все ж у судовому порядку. Крім того, згідно з Законом у разі звернення стягнення на предмет іпотеки (житлове приміщення) в судовому порядку суд відтепер зобов'язаний буде одночасно прийняти рішення про виселення мешканців такого житлового приміщення (раніше це було правом суду).

Зазначеним Законом передбачено також внесення змін до статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до яких, зокрема, забороняється надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території Україні; кредитору забороняється встановлювати споживачеві будь-яку додаткову плату, пов'язану з достроковим поверненням споживчого кредиту, а умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає сплату споживачем будь-якої додаткової плати у випадку дострокового повернення споживчого кредиту, є нікчемною. Важливим нововведенням є також заборона банкам встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою в розумінні Закону «Про захист прав споживачів». Нагадаємо, що послугою згідно п. 17 ст. 1 Закону є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальними замовленнями споживача для задоволення його особистих потреб.

ВИСНОВОК:

Затверджений Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами і споживачами фінансових послуг» в реаліях сьогодення привніс ряд нововведень, які дещо змінять умови взаємодії учасників банківських правовідносин. Чи стане проявлена ​​законодавцем ініціатива якісним кроком на шляху до поліпшення взаємовідносин банків з їх клієнтами покаже тільки час.

Джерело: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/EA002044.html